Реформи Януковича: який капіталізм будуємо?

Президент України В. Янукович позначив 2011-й роком реформ і модернізації. У той же час влада поки що не може сформулювати імператив реформаторськогоКурсу: які необхідні реформи, хто суб'єкт реформ і, нарешті, найголовніше - яка мета реформ.

Без чіткої відповіді на ці питання всі реформаторські спроби еліт зводяться до тактичних маневрів щодо запобігання та мінімізації економічних і соціальних ризиків.Але основний ризик полягає в тому, що політичний клас, прагнучи до стабільності, постійно уникає інституційного наповнення реформ, а значить, безВідповіді залишається питання: який капіталізм буде побудований в Україну?
Капіталізм: політичний чи ринковий?

Досвід виходу з постсоціалістичноїІ пострадянської економічних систем і створення ринкових економік в інших країнах свідчить про те, що такий вихід здійснювався трьома магістральнимиШляхами: східно-азійським («капіталізм знизу»), центральноєвропейським ("капіталізм ззовні»), пострадянським ("капіталізм зверху»).Прикладом «капіталізму знизу» є Китай, де воротами в постсоціалізм стало підприємництво в сфері сільського господарства. Держсектор зберігся, але був відкритий доступ для приватних інвестицій, у тому числі іноземних.«Капіталізм ззовні» був характерний для центральноєвропейських країн, таких як Угорщина, Чехія, країни Балтії. Ці європейські країни вже мали досвід приватноїІніціативи та підприємництва, тому, створивши новий правовий дизайн, без особливих проблем перейшли до капіталізму.

Пріоритет був зроблений на залученні іноземного капіталу та передачу державної власності в руки іноземних інвесторів. Під управління транснаціональних компаній перейшов і виробничий, і корпоративний менеджмент.Саме зовнішні інвестори виступили активними лобістами інституційних змін та локомотивами ринкових реформ.

Україна, як і інші пострадянськіКраїни, пішла іншим шляхом, обравши «капіталізм зверху» як швидкий перехід від командно-адміністративної в ринкову економіку, в основі якого лежалоПерерозподіл державних активів шляхом їх швидкої приватизації.При цьому даний процес протікав в умовах відсутності ринкових інститутів, перш за все інституту приватної власності та правових механізмів її захисту.Брак таких інструментів захисту прав власників означало, що судова система буде обслуговувати приватні інтереси правлячої еліти в режимі правового сервісу.

Основним наслідком «капіталізму зверху» став перехід не від плану до ринку, а від плану до клану. Тобто до формування політичного капіталізму,Коли адміністративні та політичні посади давали можливість конвертувати політичну владу в економічне багатство і тим самим акумулюватиЕкономічні та фінансові ресурси в руках владних еліт.В результаті виник відчужений від суспільства капіталізм правлячої верхівки, а економіка стала функціональним придатком політики. Крім цього, в процесіСкладання нового шару капіталістів зіграли свою роль чинники клановості та регіональності (до початку нульових років сформувалися донецький, дніпропетровськийІ інші клани).

Становлення і закріплення основ політичного капіталізму збігається як з періодом формування певної моделі політичного режиму, так і з перебуванням конкретної персони на посаді президента.Під час першого терміну президентства Л. Кучми був даний старт швидкої приватизації державної власності і тим самим відкрито доступ адміністративнимЕлітам до можливостей акумулювання приватної власності (стався обмін влади на власність).В цей період почався процес констітуціоналізаціі складається політичного режиму. Він привів до утвердження президентсько-персоналізованого суверенітету, підміну і підім'яла під себе парламентсько-народний суверенітет.Уже до кінця першого терміну сформувався новий шар надбагатих власників - олігархів, котрі заволоділи найбільшими в минулому державними активами.Система набула рис конкуренції всередині олігархічного класу, де олігархи виконували роль бенефіціарів політичного режиму, а президентові відводилася роль верховного арбітра.Цей період становлення політичного капіталізму можна назвати конкурентно-олігархічним, оскільки конкуренція носила характер боротьби за патронат президента, в тому числі, використовуючи ресурси парламентського лобізму.Зворотною стороною конкурентно-олігархічного періоду стало критичне падіння доходів і рівня життя людей, що супроводжувалися низькою довірою до влади і новим великим власникам.Цей період закінчується формуванням кланово-олігархічної моделі капіталізму. Відповіддю на неї стала різка суспільно-політична дестабілізація,Вилилася в помаранчеву революцію як вищу стадію кризи легітимності усталеного політекономічного режиму.

У наступний період, під час п'ятирічки президентства В. Ющенка, була зроблена ставка на демократизацію політичної системи і десовєтізацію суспільства.Але демократія, яка не спирається на верховенство права і ефективні інститути, перетворилася на демоанархію, що призвело до розчарування суспільства в ринку і ліберальної форми політичної організації.В той же час олігархічна еліта успішно провела тактичну перенастроювання, прийняла нові правила і брала активну участь в демократичній грі. ОлігархиАктивно увійшли в політику, вибудовуючи цілі холдинги для представництва і захисту своїх інтересів - від партій до громадських організацій, від парламентуДо судів.В цей період відбувається часткова лібералізація економіки і суспільства, але олігархічна суть політекономічного режиму залишається колишньою. І якщо приКучмі відбувся перехід від плану до клану, то очікуваний перехід від клану до ринку так і не відбувся.В результаті Україна опинилася між двома сценаріями: або економічна монополія олігархів підімне демократичну конкуренцію, або остання демонополізує олігархічну економіку, що дозволить перейти від клану до ринку.Але події, на жаль, пішли за першим сценарієм ...

Основна проблема ринково-ліберального періоду полягала в тому, що будівництво демократії безДемонтажу радянської постгосударственності і виникла на її уламках кланової економіки, без верховенства права та вільної економічної конкуренції,Унеможливлює побудову зрілої, яка працює, ліберальної політекономічної моделі.Фактично в помаранчевий період були підготовлені умови для зміцнення клановості і закладені ризики для демократичної моделі. Саме правова дефектністьЦього періоду як не повною, не структурованою, не інституціоналізованої демократизації в результаті спровокувала можливість відходу від вже завойованихПозицій.

На відміну від минулих років, що супроводжувалися економічним зростанням і збільшенням доходів громадян, сучасна економічна ситуація характеризуєтьсяСтагнацією доходів, зростанням бюджетного дефіциту і слабкою можливістю утримання економічного становища країни хоча б на колишньому рівні.Криза бюджету, прибутковості і народного добробуту змушує владу шукати нові стратегії управління економікою та перерозподілу ресурсів. ЯкщоПід час економічного зростання проблема нереформованих інститутів могла бути відсунута на другий план, то економічна стагнація змінює ситуаціюЗ точністю до навпаки: на порядок денний виходять питання демонтажу кланово-олігархічної системи та створення робочих економічних і правових інститутів.

Але замість того щоб відкрити можливості для повномасштабної економічної і політичної лібералізації, зміцнення економічної і політичноїКонкуренції, для гарантії прав власності через справедливе і незалежне правосуддя, нові «верхи» почали з монополізації політичної та економічноїВлади, фіскальної централізації.Якщо раніше ресурсно-забезпечені групи активно займалися політикою, в даний час відбувається відмова від «політики» в обмін на збереження ресурсів і впливу (феномен так званих тушок).Внутрішньоелітна конфлікти з публічної сфери перетікають в рамки відтвореної адміністративно-командної вертикалі. Функції розпорядника вертикалі переходять до домінуючого політичного гравця, яким стає президент, для чого і були повернуті В.Януковичу конституційні президентські повноваження 1996 року. У цих умовах маргіналізація політичної ролі опозиції покликана нівелювати можливіРозколи еліт, нейтралізувати соціальне невдоволення та спротив неолігархічного середнього та малого підприємництва, тим самим сформувавши страховоїПоліс для безпеки правлячого режиму.
Реформи для панів або для громадян?

Базовим пріоритетом модернізації влада вважає досягнення «сталого економічного зростання» при збереженні політичної та соціальної стабільності.При цьому пропоновані реформи розглядаються одночасно і як управлінська технологія досягнення конкретного економічного результату, зокремаЗабезпечення стабільної роботи «свого» бізнесу, і як державно-бюджетний механізм зниження соціальних витрат при їх проведенні, тобто як спосібЗбереження соціальної і політичної стабільності.

Певні питання викликає методологія проведення реформ. Адже якщо проголошується реформаторський курс, то повинні бути публічно поставлені конкретні цілі та завдання, ідеологія змін, що проводяться.Однак у публічному просторі правляча еліта так і не змогла чітко сформувати власну реформаторську позицію: до якої економічної моделі прагнемо?З ідеологічної точки зору «економічні реформи» і «соціальна стабільність» не є орієнтирами одного порядку, тому що будь-які докорінні зміниЗавжди передбачають певну соціальну дестабілізацію.Іншими словами, для правлячої еліти реформи актуальні тільки в тій мірі, в якій вони не порушують вибудувану ілюзію «стабільності». Так, блискавичнеПрийняття Податкового кодексу, що спровокувало масові протести підприємців, вмить загальмувало ревізію пенсійного і трудового законодавства, таІ самі новітні норми, що регулюють оподаткування, вже не один раз піддавалися ревізії в режимі online.

Що ж до «сталого економічного зростання», то ставка на швидкий ріст показників ВВП дозволила продемонструвати прийнятні для влади статистичні показники, але при цьому фактично відкласти реформування інститутів.Замість створення нових правових та інституційних форм основна увага приділяється позаекономічному вилученню додаткового продукту, пошуку оптимальногоВаріанту управлінських «схем», формули адміністративного регулювання ринку і силового контролю над малим і середнім бізнесом.

Вибудовувана таким чином модель економіки з її орієнтацією на позаекономічних адміністративну регуляцію суспільного виробництва позаЗагальних, легітимних для всіх гравців «правил гри», переорієнтовує логіку власне економічного розвитку на політичну стратегію збереження влади.Головним імперативом влади стає не виробництво прибутку, фінансового доходу, економічній вартості, а нарощування владних дивідендів і виплата соціальної ренти заради збереження політичної стабільності.Консервація і реанімація адміністративно-командних методів приводить до створення неотрадіціоналістского адміністративного ринку, тобто ринку, вмонтіруемогоВ систему державного управління як підлеглий, допоміжний елемент, завданням якого є забезпечення відтворення влади.Влада піклується не про економічну ефективність, а працює в режимі пострадянської безпеки - енергетичної, продовольчої, фінансової, соціальної і т.Д. Але забезпечення безпеки в умовах монополізації політичних та економічних активів, адміністративно-силового тиску на «чужий» бізнес означає,Що еліти прагнуть захистити себе від соціального невдоволення і зберегти своє домінуюче становище.

Яскравою ілюстрацією командного логіки політичного капіталізму є ситуація навколо зернового ринку. І проблема навіть не в тому, що положенняНа цьому ринку протягом року характеризується монополізацією, позаекономічними заборонами і примусу, квотуванням експорту зерна тощоД. Проблема складніша і фундаментальність, а саме - щодо вищих чиновників до ринку зерна і сільському господарству як місця і засобу забезпечення так званої продовольчої безпеки.Іншими словами, чиновники оперують не інтересами економічних агентів, прибутковістю, прибутковістю, інвестиціями та іншими інструментами економічного регулювання, а політико-ідеологічної категорією безпеки.Невміння управляти і бажання все контролювати легітимізується нібито інтересами продовольчої та соціальної стабільності, хоча насправді мова йде про безпеку майнових і статусних позицій тих, хто тримає монополію на цих ринках.
Crony-капіталізм по-донецьки

Якщо автори реформ прагнуть до економічної модернізації, тоді потрібно відповісти на питання: мова йде про авторитарнуМодернізації за сінгапурському зразком або про лібералізацію з перспективою входження в європейський політекономічний простір? Якщо перше, тоді зрозумілаЛогіка статистичної гонки за показниками ВВП, пріоритетність секторальних реформ на шкоду формуванню ринку - національного чи фрагментарного, вбудованогоВ глобальну економіку.За останній рік відбулося «одонетчіваніе» адміністративної та прокурорсько-силової вертикалі.

Беручи до уваги, що план побудови вертикаліВлада вже реалізований, зараз впроваджується політичний проект вертикально-інтегрованої економіки в рамках системи кронізма - сrony-капіталізму або капіталізмуСім'ї, родичів і друзів.При відсутності національного ринку, капіталізації суспільного виробництва і при монополізації цілих галузей промисловості, а то й окремих секторів економіки виникає феномен адміністративного зрощування держави і великого бізнесу.У політичному відношенні це означає, що великий бізнес фактично отримує статус голосуючого більшості, а в економічному - національний ринокДефрагментує на автономні сектора, контрольовані олігархами і внутрівластнимі бюрократичними групами.Це в українських умовах одне і те ж.

Другий ефект зрощування адміністративного та комерційного секторів полягає в отриманні правлячою елітою мажоритарного права на перерозподіл національного багатства.Що характерно: дохід розглядається як ресурс політичного панування, а не як економічна інвестиція. Ресурси використовуються для адміністративноїПеребудови «допоміжних» систем - судів, прокуратури, податкової адміністрації, митної служби, МВС, тобто створення українського варіанту поліцай-економіки.Логіка адміністративно-командного накопичення провокує великий бізнес на отримання «швидких» рент, а капітал як фінансовий масив створюється виключно в банківській сфері.Тому реалізація «вертикально-інтегрованого» проекту передбачає переклад «своїх» активів під формальне державне управління, як це трапилося з більшістю «регіональних» банків, хоча, по суті, націоналізацію не відбулося.Державний бюджет тут розглядається в ролі фінансового механізму збереження власності і активів.

Контроль над бюджетними потоками,А також фіскальна, адміністративна, бюджетно-розпорядча централізація фактично прив'язують бізнес до розпорядчих та преференційними можливостямБюджету, який перетворюється на привілейований об'єкт державного управління.Інакше кажучи, бюджет замінює ринок, а конкуренція за доступ до бюджету - ринкову конкуренцію. Напівавторитарні, частково капіталізовані сегментарні ринки функціонують, але не працюють у режимі ринку, тобто конкуренції та цінових сигналів.Звідси низька норма накопичення, інвестиційну кризу, хронічне недоінвестування, низька продуктивність та економічний застій.

ДержаваНе виступає ні в ролі активного гравця, ні в ролі регулятора і форматора ринкових відносин.Логіка адміністративного управління породжує феномен відчуження держави від економічного виробництва, так як державне управління приймаєФорму управління речами, ресурсами, промисловими активами, але не управління інтересами фермерів, зернотрейдерів, енергетиків, виробників, споживачів.По суті, узятий курс на створення некапіталістіческой, напівфеодальної, псевдоринкової економіки - без виробництва, додаткової вартості, але з розпорядницько,Проедательской бюджетної місією та державної експлуатацією бюджетнозавісімих соціальних верств.Але проблема полягає в тому, що пострадянські технологічний і соціальний ресурси вже вичерпані. Тому необхідно переорієнтувати економіку з логіки бюджетних виплат, субвенцій, дотацій на економіку, яка виробляє додаткову вартість.Але для цього потрібно створювати інституційні умови: інститут приватної власності, масовий шар неолігархічних власників, незалежний суд і демократичне представництво.В цьому випадку базовим імперативом ринку буде не безпека режиму і «верхів», а легітимні «правила гри», які створюють і модерують бізнес-інтереси.
* * *

Основна проблема гальмування реформ - у пролонгації адміністративно-командної, олігархічно-монополітіческого, вертикально-інтегрованої пострадянських практик.Без політичної та економічної демонополізації реформи не зможуть працювати на інтереси людей і суспільства. Або реформи залишаться репродуктивними, консервативними,Спрямованими на забезпечення безпеки правлячих верхів, їх доходів, рент, статусів, або це будуть реформи трансформативного, реалізують завдання транзитуК неолігархічної среднеклассовому капіталізму.

Для забезпечення трансформативного характеру реформ необхідно вийти з політичної капіталізму, відмовитися від логіки політичного накопичення- Інвестування в силовий, адміністративний, владний ресурс на користь логіки індивідуального накопичення та інвестиційно-інноваційного зростання, про якеПравляча еліта говорить ось уже з десяток років, але що не стало умовою і результатом економічної політики.